Роберт Шуман - Рай, Пері та один невдалий Delete

                                  Robert Schumann — Das Paradies und die Peri, Op. 50

                                  Lina Johnson — Peri
                                  Le Concert des Nations
                                  La Capella Nacional de Catalunya
                                  Jordi Savall
                                  Alia Vox, AVSA9968 (подвійний гібридний CD/SACD), 2026 

З цим альбомом у мене відразу не склалися стосунки.

 

Точніше, склалися вони прагматично й зрозуміло: я його послухав — і швиденько скинув у Сміття (А як у вас називається відповідна Корзина для видалених файлів Вінди?). Пишіть у каментах.

Ну, таке...

Музики навколо стільки, що життя давно закінчиться раніше. Тому особливих докорів сумління в таких випадках я не відчуваю. Не зачепило — до побачення.

Next, please!

А потім я зробив Error fatalis.

Послухав ОЦЕ ще раз і вже - на правильному обладнанні.

І от уже пару днів у мене в голові безмежно царює Шуман.

Гримає.

Скаче, наче я щойно обслухався хітів Пітера Гейбріела чи Стінга. Ну, там хоча б все зрозуміло — на те вони й хіти.

А от для світської ораторії 1843 року тривалістю майже сто хвилин — результат, погодьтеся, дещо нахабний.

У цілому - Das Paradies und die Peri — дивний звір.

Сам Роберт Шуман не вважав його оперою. Основою послужив один з епізодів Lalla Rookh Томаса Мура. І якщо коротко переказати сюжет, то можна прямо вскочити у казку.

Пері — істота, народжена від союзу занепалого небесного створіння та смертної, — не може потрапити до Раю. Їй обіцяють відкрити ворота, якщо вона принесе те, що Небо визнає найдорожчим даром.

Спочатку вона приносить останню краплю крові молодого героя.

Ніт.

Потім — останній подих закоханого, який жертвує собою.

Знову - ніт.

І лише сльоза щирого каяття відкриває райські ворота.

На папері — майже дитяча притча.

У Шумана — півтори години eine große romantische Dieselmaschine!

І ось тут у мене виникла асоціація, від якої музикознавці можуть почати нервово рухати меблі силою думки: місцями я чую тут …. Вагнера.

Не буквально. І тим більше не збираюся доводити, що Шуман у 1843 році таємно винайшов Вагнера (до народження “Трістана” ще довгих 16 років). Але в тому, як великі драматичні дуги проростають одна з однієї, як оркестр перестає бути акомпанементом і стає учасником подій, як окремі вокальні та оркестрові епізоди поступово складаються у безперервний потік... Майбутній музичний театр вже привітно махає ручкою. Він - вже поруч настільки, що іноді хочеться перевірити дату релізу на коробці з КД.

Джорді Савалем у мене давні, але -складні відносини.

Складні переважно в тому сенсі, що цей аутентист регулярно шнирить по моїх кишенях. Не подумайте дурного — він просто змушує мене купувати музику, яку я не збирався купувати.

У даному випадку він поліз у підвали німецького романтизму, узявши з собою Le Concert des Nations, La Capella Nacional de Catalunya та історичні інструменти — і зробив те, що в нього виходить особливо добре: струхнув із музики музейний пил, не перетворивши її при цьому на стерільне веганське їдло. 

Немає відчуття, що перед тобою стоїть монумент із табличкою:

РОБЕРТ ШУМАН. ВЕЛИКИЙ КОМПОЗИТОР. СЛУХАТИ СТОЯЧИ. АПЛОДУВАТИ ГУЧНО.

Музика рухається. Вона дихає. Магія, яку ти можеш майже торкнутись рукою.

Іноді вона - майже камерна. За мить перед тобою вже хор, оркестр і така кількість повітря, що кімната раптом починає здаватися недостатньо великою.

Саме тут, до речі, я зрозумів, чому перше знайомство закінчилося кнопкою Delete. Сприйняття цього запису дуже залежить від того, чи дає тракт почути не тільки ноти. Тут постійно працює другий і третій плани. Відстань між солістом і хором. Тихі оркестрові шари. Мікродинаміка. Раптове розширення сцени. Те, як із майже нічого поступово виростає величезна звукова конструкція. Забери це — і залишиться просто хороша музика. Поверни — і починається Вистава. І Саваль не просто повертає. Він — провертає.

І ось саме тут настав час поговорити про Ліну Джонсон.

Фішка в тому, що я вже чув Lina Johnson саме у Саваля. Двічі. Чув — але розпочув тільки зараз.

У ролі Пері вона робить річ, яку описувати словами «гарний голос» просто безглуздо. Гарних голосів багато. Навіть дуже гарних — достатньо.

 

Тут - інше, і це “щось” — воно мариться, наче з Потойбіччя.

У неї дивне поєднання світлого та невагомого верху з вокальним “тілом”, яке нікуди не зникає у нижньому регістрі. Через це саме її Пері не перетворюється на стандартну ефірну небесну істоту, яка красиво літає десь під стелею концертного залу, роняючи біле пір'ячко на голови музикантам.

У неї є вага, характер. Але є і сумнів. І головне — є рух. І ось тому отой привід Ріхарда Вагнера стовбичить поза сценою.

 
На початку це істота перед зачиненими воротами. Потім — надія. Перша невдача. Друга. Втома. Впертість. І поступово в голосі з’являється те, заради чого, власне, й існують ці сто хвилин. У фіналі це вже не той персонаж, з якого все починалося.

І от тут Шуман із Джонсон зробили зі мною не дуже пристойну річ.

Я спантеличився.

Не «оцінив вокальну майстерність», не «відзначив прекрасну техніку», не ... (далі по списку йдуть усі всі забаналені до відзеркалення фрази з рецух, які мені настогидло читати ще років 20 тому).

А потім я поліз подивитися, що про цей запис пишуть люди, яким за прослуховування класичної музики ще й гроші платять. Є такі щасливці. І тут з'ясувалось, що не один я.

Richard Wigmore у Gramophone, порівнюючи Джонсон із Barbara Bonney та Dorothea Röschmann, у результаті взагалі назвав її найкращою Пері на диску.

Але було б несправедливо перетворювати весь цей реліз на «альбом Ліни Джонсон». Kieran Carrel веде оповідь так, що речитативна функція не перетворюється на службову прокладку між красивими номерами. Marianne Beate Kielland, Johanna Rosa Falkinger, Ferran Mitjans, Manuel Walser — тут немає відчуття «головна зірка плюс обслуговуючий персонал».

І хор.

La Capella Nacional de Catalunya у цьому записі може за кілька хвилин перейти від майже прозорої тканини до стіни Звуку, яка ніколи не стає пласкою, бо там завжди буйствує життя.

Le Concert des Nations робить приблизно те ж саме з оркестровою частиною.

Я дуже люблю записи, де велика кількість виконавців не перетворюється на велику кількість звуку. Тут — саме той випадок.

Є ще одна причина, чому ця Peri мене так зачепила.

Шуман написав твір про пошук найціннішої речі на світі — і двічі навмисно дає неправильну відповідь. Героїзм? Ні. Любов, яка готова померти? Теж — ні. Для романтика середини XIX століття це, між іншим, доволі нестандартний хід. М'яко кажучи.

Ворота відкриває не найбільша зовнішня жертва. Їх відкриває внутрішня зміна людини — тобто духовний катарсіс. Ну, не мені вам пояснювати, українці 21 сторіччя, що це таке...

Музика робить той самий шлях. Вона весь час росте, обіцяє кульмінацію, дає прекрасні великі епізоди — але справжня розв’язка приходить не тому, що Шуман нарешті навалив ще більше шикардосу з епічного хору, блискучої міді та філіграних струнних.

До неї треба було дійти. Доповзти. Дошкрестись.

Дорости.

Можливо, саме тому це творіння так погано працює уривками. І так заразно — цілком.

Технічно запис... Ну, це - Alia Vox.

І тут я вже, навіть, не хочу довго займатися звичним аудіофільським препаруванням трупа.

Так, сцена велика. Так, локалізація прекрасна. Так, голоси мають натуральний масштаб. Так, можна слухати акустику, відстані, фактуру струнних, хор, динамічний діапазон і ще хвилин двадцять розповідати про повітря навколо виконавців. Все це є.

Але якщо через десять хвилин ви все ще слухаєте ширину сцени — щось пішло не так. Бо за дві хвилини там вже є Пері. Вона матеріалізувалась у Вас в голові. І впевнено вимагає статусу ВПО. І їй абсолютно амбівалентно, скільки сантиметрів від лівої колонки до першої скрипки.

Висновок.

Мені значно цікавіші альбоми, після яких залишаються питання, ніж ті, про які після першого прослуховування вже все зрозуміло.

Але про цей запис я точно знаю одну річ.

Кілька днів тому я цей альбом стер. Сьогодні Шуман грає в мене в голові наче там — Стерео Система. А я сиджу і розмірковую, яку частину запису вибрати до своєї тестової збірки.

Непогана кар’єра для видаленого файла:

Robert Schumann — Das Paradies und die Peri.
Jordi Savall. Lina Johnson. Alia Vox.

Повернуто з того світу.

Моя Система

        - Speakers: Audio Physic, model Avanti, first generation.
        - Power Amp: NuPrime, model STA-9 (4 pcs in mono mode).
        - Pre-Amp: PS Audio, model PCA-2 (with external PSU).
        - DAC: AMR, model DP-777.
        - CD Transport: Ayon CD-T.
        - Rack (audio furniture): DYI from Ikea tables, model Hemnes with Monacor spikes.
        - Speakers' Cable: Neotech Formosa (2 pairs).
        - Digital cable: MIT Proline Digital (AES/EBU).
        - Component Cables: 1) Neotech Formosa ITR-1 (RCA); 2) hybrid Neotech NEI-3002 OCC/SPUPOCC (balanced);
          3) hybrid Neotech NEI-3002 OCC/SPUPOCC (2 pairs x 8.4 m).
        - Power Cables: 1) DYI cables made from polished soviet military copper bus with German connectors;
          2) Neotech NEP-3001 MK3 3x5.25 OCC/SPUPOCC - hybrid power cable with Neotech NC-P303 OCС EU power plug Gold (2 pcs x 1.5 m on Power Amps); 3) Neotech The Sahara (1.75m) - 2 pcs.                                
        - Accessories: DYI footers under units, speakers and acoustic cable.
        - TTAF Power Bar Schuko 8 Extreme Line.